Composing peace #2: Documenting Ukrainian resilience from the frontline

Biography:

Yegor Troyanovsky is a Ukrainian film director and cinematographer, currently serving in the Ukrainian Armed Forces since November 2024. His work focuses on stories that capture the human experience of war, blending artistic vision with lived reality to convey authenticity and emotional depth.

Institute of Documentary Film webpage

Biography:

Olha Bregman is a Ukrainian film producer and the founder of 2Brave Productions, a Kyiv-based studio specialising in independent documentaries. Her work highlights human resilience and empathy, connecting Ukrainian realities with international audiences through powerful storytelling and collaboration.

LinkedIn page

Institute of Documentary Film webpage

Damien Helly: You are listening to the Composing trust podcast, by culture Solutions. Is Europe still attractive? How is it perceived by outside the EU? How do Europeans promote culture together in the world, with which partners? What have they learned, what is their experience? Our Composing Trust podcast series will address these issues.

Elise: Hello, and welcome to culture Solutions’ podcast series Composing Peace. In these open-format episodes dedicated to international cultural relations, our members freely explore the role of art and culture in times of crisis and conflict — from their power to support communities and foster dialogue, to their contribution to conflict resolution and the material and psychological reconstruction.  

In 2021, the European Union adopted the Concept on Cultural Heritage in conflicts and crises, recognising cultural heritage as an important driver of peace, democracy, and sustainable development. So, what can artists and cultural practitioners do to revive dialogue, preserve memory, and build peace? What role can the European Union, as an international actor, play in defending cultural heritage under threat? What concrete initiatives have already been implemented, with what outcomes, and in collaboration with which partners? This podcast series gives a voice to those who work every day for peace, dialogue, and culture.

This episode is available in Ukrainian and in English. In this episode, you will hear culture Solutions’ member Dr. Daryna Zhyvohliadova. Daryna is a Ukrainian cultural professional and academic with an expertise in contemporary management and knowledge exchange practices for international cultural cooperation, as well as in strategies and tactics for safeguarding heritage during wartime. She went to see the powerful documentary Cuba and Alaska, directed by Yegor Troyanovsky and produced by Olha Bergman as a cooperation between the Ukrainian studio 2BRAVE PRODUCTIONS, the Belgian one CLIN D’OEIL FILMS and the French studio Tag Film.

Daryna: Welcome to our podcast from cultural Solutions. My name is Daryna Zhyvohliadova. I coordinate the Heritage Ukraine project on the protection of cultural heritage at KU Leuven. Today we have the opportunity to speak with two frontline combat medics, Cuba and Alaska, who save the lives of our soldiers on the front line. We’ll be talking about their military realities, about humanity and friendship in the extremely harsh conditions of war. We also have the chance to see their story through the eyes of the director, Yehor Troyanovskyi, who himself is currently serving in the military. Cuba and Alaska became the central characters in a powerful documentary of the same name, which was recently featured in the international competition programme at Sheffield DocFest in the UK and in Brussels at BRIFF. Also joining us today is Olha Bergman, the producer of the film. So, Cuba, Alaska, Yehor, and Olha — welcome. I’d like to start with a question that might seem a little unusual. You’ve been on tour for some time now, and I’m sure you’ve already been asked many questions, both here and in Ukraine. So my first question is this: are there any questions that you would prefer not to be asked — either after people watch the film or during interviews?

Cuba: I don’t really have any such questions. I haven’t yet come across anything I’ve found completely unacceptable. If I ever do, I’ll just choose not to answer. But right now, I can’t even imagine what that might be.

Olha Bregman: What’s really striking is that international audiences often can’t believe what they’re seeing. They ask us if it’s really true. And it’s strange to hear that — when you’ve come from Ukraine, where this is just everyday life. You can see that for many people, it’s hard to grasp that this is actually happening. It’s not that the questions are inappropriate — it’s just strange when they say things like, “That can’t be real, surely you made some of it up, wrote a script or something.” People genuinely struggle to imagine that this is what life is like in Ukraine.

Olha Bregman: What’s really striking is that international audiences often can’t believe what they’re seeing. They ask us if it’s really true. And it’s strange to hear that — when you’ve come from Ukraine, where this is just everyday life. You can see that for many people, it’s hard to grasp that this is actually happening. It’s not that the questions are inappropriate — it’s just strange when they say things like, “That can’t be real, surely you made some of it up, wrote a script or something.” People genuinely struggle to imagine that this is what life is like in Ukraine.

Daryna: Yes, I understand, thank you. And your answer actually leads me to a question I’d like to ask all of you — what does this film mean to you personally? Is it more of a testimony, a remembrance of war, or is it a kind of call to action? And if it is a call to action — to viewers, to people — is there something specific you’d like audiences to feel or understand after watching the film?

Yehor Troyanovskyi: For me, it’s not a call to action, nor is it anything particularly symbolic. It’s more like a transmission of a feeling — the mood of that time. That’s what the war felt like then. Because time moves quickly, and the war is constantly changing — even since 2022, it’s already transformed dramatically, and it continues to change even as we speak. So what the film captures is that exact period — what it was like at that specific moment in time.

Cuba: Yes, I can add that when Alaska and I first began filming, we honestly had no idea what the final result would be. We agreed to take part, we filmed… but what it would ultimately become — we didn’t know. And as Yehor said, the war changes. Almost all the evacuations you see in this film — they’re no longer possible today, actually. Back then, we could drive very close to the wounded and extract them under fire, so to speak. Now, that’s either impossible or extremely difficult. And even back then, it was hard. Now — it’s even harder. So in a way, this is a kind of story that’s already come to an end. Because now it’s a new phase of the war, with new ways of saving lives. Combat medics are still crucial, of course — especially those with experience, those who can think things through logically based on what they’ve lived through. That experience becomes a kind of foundation, a basis for understanding what needs to be done going forward to save lives. But the war has changed. So at this point, for me, the film really is a kind of appeal — a call. Perhaps even a call for help, in the form of a more vivid, real-life example of what’s actually happening. Not through political debate — just raw reality. And I think that can have an impact. It’s also a call to the European community: this war is moving forward, and unfortunately, Europe is now under the same kind of threat that Ukrainians once faced. I’ve been on the front line since 2014. I went to fight, and I was there from 2014 to 2019. And during that time, it felt like a large part of Ukraine — maybe even the majority — was living with its eyes closed. Now I feel like Europeans are also, to some extent, living with their eyes closed. And sadly, when they finally open them — it might be incredibly painful. So perhaps this call functions as a kind of preventive warning.

Daryna: Thank you, Cuba. I completely agree. I also believe it’s so important to share personal stories with the European community. And about those closed eyes — I remember myself, back during the Revolution of Dignity, as a young student on the Maidan, not really understanding much at the time. So much has changed for us since then. And I think we now truly understand that these “European values” people talk about — they’re not just a given. We actually have to defend them. And that’s exactly what you’re doing, first and foremost. Speaking of film — especially independent film — as a space of freedom, self-expression, and solidarity, I’d like to ask: what is it that film can convey about this war in Ukraine, about Russia’s full-scale aggression, that other media — like articles or books — simply can’t? Yehor, while working on the film, did you think about how the power of art — specifically documentary film — might raise awareness among European and global audiences about Russia’s crimes in Ukraine?

Yehor Troyanovskyi: Documentary film is a very slow medium, especially by today’s standards. There are many other, faster ways to communicate the things you’re talking about. So I don’t even think it tries to compete with those. It’s more a form of creative expression — something for a particular kind of viewer, for those who connect with it, who love it, and who need it. Because even if you live according to your schedule and your own preferences, every person now and then feels a need for something different. And that “something different” — that’s what films like this can be.

Daryna: Thank you. Olha, as the producer — I imagine when filming began, you had certain intentions or messages in mind. Have those changed now that the film is finished?

Olha Bregman: When we started this project, what made it unique — especially compared to many other films being made in Ukraine right now — is that this story was told through a very human lens, through two real people: Cuba and Alaska. It’s a character-driven story. Over the three years we spent making this film, we saw how their lives changed, how the war itself transformed, and how they experienced all of it on such a deeply personal level. And for me, that’s one of the most powerful ways to evoke empathy — to help others really feel it. Because when European audiences watch these women — young, smart, incredible women — who could be doing absolutely anything with their lives… I mean, Cuba is a talented designer. Alaska worked in media and is a trained paediatrician. You wouldn’t expect them to be the ones going off to war. And yet they made that choice, and they’re doing everything they can to defend their country. When people abroad see that — see that they’re just like them — it really hits home. And there are so many topics we were able to include in the film: parents who are abroad; family relationships; the experience of having a child at the front — like Cuba’s mum, who worries so much; and also the humanitarian aspect. The girls save not just wounded soldiers, but also lots of animals. People have told us how kind-hearted and compassionate they are. There’s humour, there’s friendship. These are universal human values. That’s what we focused on from the beginning. And I think we managed to capture it all. What came later — and what we didn’t expect — was the tragedy. The things the war brought with it. What happened to Alaska, what happened to Cuba… I won’t spoil it for those who haven’t seen the film. But that’s the thing — war brings tragedy, whether you want it or not. And that’s exactly what the film shows: reality.

Daryna: Thank you. Cuba, Alaska — you really let the camera into your real life, your life at war. Was it difficult being filmed? Did your time, your service, feel different when the camera was there compared to when it wasn’t?

Cuba: You know, there was — and still is — just so much work. At the time, there was a huge amount going on — in Bakhmut, in Kharkiv. So many wounded. We’d sometimes do several evacuations a day. We even had to bring in other crews, other battalions, just to be able to help everyone. So the work always came first. What you see in the film is just a tiny fraction of what was actually filmed… and even that is only a tiny fraction of what really happened. Because honestly, we didn’t always remember the camera — we’d forget to turn it on, or charge it. Our producer was constantly reminding us, “Girls, film, film!” And if she hadn’t been doing that, maybe we wouldn’t have filmed anything at all. So I wouldn’t say the camera was with us around the clock. Sometimes cinematographers would come out and film, but only for a few days at a time. They came periodically. So I never really had the feeling that the camera was constantly following me. It might feel that way when you watch the film, but in reality — all the footage was shot over quite a long span of time.

Daryna: Alaska, for you — did life and service feel different with the camera there?

Alaska: Honestly, if I had known I’d live to see the release of the film — I probably wouldn’t have agreed to be in it. No joke, Cuba and I genuinely thought we wouldn’t survive. That was a serious expectation. It might sound like a joke now, but at the start of the war, we really didn’t think we’d make it this far. That was the mindset.

Daryna: I really think humour helps us survive. You know, I hope this isn’t too much of a spoiler — but for me, one of the most powerful lines in the film was the one about “laughing so there’s no time to cry”. And I think audiences will see that there’s quite a lot of humour in the documentary. Sometimes very dark humour, of course — because it’s wartime humour. So I want to ask both of you: what kind of humour actually gives you strength? Can you remember a moment — maybe during filming, maybe just during service — that really made you laugh, despite everything? Something that comes to mind right now?

Cuba: I don’t know. Nothing specific comes to mind. I laugh all the time — honestly, that’s just how I am — so there are loads of moments. And when there are that many, it’s hard to pick one out. I can’t recall one in particular… maybe Alaska will remember something that made us laugh.

Alaska: I’m not sure… Maybe the whole situation around my injury? I mean, it definitely wasn’t funny at the time… Not at all. But afterwards — well, there were moments that became kind of funny. Even now, some of it is still funny in a weird way. It’s more like — not nice, obviously — but there are bits that are a bit absurd. I won’t say more, though — no spoilers.

Cuba: I remember when Alaska got injured — they shoved her into some random car, and I was pushing everyone away from her. And even in that moment, in its own strange way, it was kind of funny.

Alaska: “Zhyguli”

Cuba: Yeah, I saw them carrying her and stuffing her into a Zhyguli.

Alaska: It is kind of funny… but when you’re actually living it — in that moment, it’s not funny at all. Total chaos — people grabbing you, shoving you somewhere.

Cuba: And I was chasing them off.

Alaska: And Cuba’s running around, shouting and swearing at the top of her lungs. I’m losing consciousness, I yell, “I’m going to throw up!” — that’s my standard trauma response. And no, it’s definitely not funny at the time. But after a while, when you look back — yeah, it’s kind of hilarious. From the outside, if it’s not happening to you or to your loved ones, it’s like something out of a tragicomedy.

Daryna: Actually, I’ve already seen a lot of positive reviews of the film — and one of them did call it a tragicomedy. Yehor, do you agree with that? That it’s a tragicomedy? And also, what was the hardest part for you during filming?

Yehor Troyanovskyi: The hardest part was that just as we’d decided to make this film with Cuba and Alaska — we had barely begun, and Alaska was wounded. And in that moment, their story split in two. It really raised the question of whether we’d even be able to finish anything at all, whether this would end up being a story that just… stopped. So I’m really grateful that it all worked out — actually, it turned out even better than we’d expected. Of course, there’s sadness too. The war didn’t end in 2023, as so many of us had hoped. The girls didn’t get that chance to come home, to experience what it would feel like to return to those places that had been under occupation. But I really hope that moment will still come — and that when it does, it won’t be for the camera, just for life — and that we’ll all still be here, safe and alive, to witness it.

Cuba: Or maybe there’ll be a sequel — “Cuba and Alaska 2”. But this time, it won’t be Yehor following us around with a camera — we’ll be chasing him.

Olha Bregman: And what about the tragicomedy aspect?

Yehor Troyanovskyi: To some extent, the film defines its own genre, so I don’t really have control over that. And it’s good that there’s a definition that resonates with everyone. It’s not like we set out specifically to make it a tragicomedy.

Daryna: Thank you. I think it’s important for listeners to hear that, because of course, we understand these realities better here in Ukraine. But for the European audience, it’s also important to grasp the specifics of your work — and what distinguishes a combat medic at the front line from, say, a medic working in the rear. Is there a difference?

Cuba: A combat medic at the front line and a medic in the rear are very different. A combat medic is on the front line, while a medic in the rear is just… a medic. It’s a completely different job. Moreover, even the medical protocols for providing care differ from what we do with injuries in civilian life. The way you must provide aid on the front line — at the contact line — is complicated. Evacuations are difficult, and there are many other factors to consider. Plus, the medic’s own life is at direct risk. Whereas in the rear, it’s simply a different kind of work. Though, if we’re talking about military medics — I’m mostly referring to the role of a “combat medic” — there are also military medics who work at stabilisation points and hospitals. They’re constantly under threat too. They might think they don’t go to the front, but they are still in danger, because Russians continually target and destroy those stabilisation points and hospitals. They track them down and deliberately destroy anything connected to medical facilities. That’s because medics are the enemy number one. They save the lives of fighters who then return to defend their country. And if medics are destroyed — then there’s no one left to save others. As a result, more people die. A medic’s work at any stage — whether tactical evacuation, medical evacuation, or in a medical facility — is extremely dangerous in any case. For me, this is a much deeper issue. And as we can see, even in the rear, even in Kyiv, even in cities that are considered relatively peaceful — hospitals, maternity wards, and other facilities are still periodically destroyed.

Daryna: The phrase “peaceful cities” is already quite relative. We understand that every city is under attack — civilians, medical facilities, cultural institutions. And these are deliberate attacks that continue. That’s why it’s extremely important to talk about this now. Maybe there are other key messages you’d like to share? Personally, I feel that sometimes silence can be even louder than speaking. When we talk to a European audience, certain actions are more important than just words of support. So perhaps you have some calls to action or messages for those listening to this podcast, or watching the film — about what concrete steps people here can take? 

Cuba: Personally, I want to say — the previous question already touched on how the war and the evacuation process have changed a lot. I want to mention that we are now actively trying to introduce robotic systems in Ukraine for evacuating the wounded. These are ground drones that transport injured soldiers. For me, I’d like this tour — and in general — to bring support from our European partners, or just ordinary people who will donate or get involved. We’ve already launched a fundraiser. And I think there will be more of these campaigns for drones in the future, so that we can evacuate and save more wounded servicemen. If we’re talking about action, this is what matters to me, as I continue to fulfil my duties related to saving lives.

Daryna: Thank you, Alaska?

Alaska: For European society to understand that the Russians are a threat to the whole civilised world.

Daryna: Yes, Olha?

Olha Bregman: If the audience is in Ukraine, they absolutely must go to see the film in cinemas. If the audience is abroad, then watch it at least at the nearest festival, recommend it to friends, write a review, visit and subscribe to the page, leave comments for Cuba and Alaska. What we as producers realised is that feedback from viewers is very important. Because when we were making the film, we watched it millions of times and couldn’t tell anymore what worked and what didn’t. So please write reviews and feedback, connect with us, and express publicly what you think about the film.

Daryna: Thank you. Yehor?

Yehor Troyanovskyi: If you’re interested in the realities of modern warfare and want to truly learn something, Belgian citizens — like others from different countries — can come to Ukraine and train on equal terms. The training is quite professional and lasts a decent length of time. This is a way to take a proactive part in defending the civilised world. To join the Armed Forces of Ukraine.

Cuba: I like that!

Daryna: Thank you all for this conversation, and Glory to Ukraine (“Slava Ukraini”)!

All: Glory to the heroes (“Heroiam Slava”)!

Damien Helly: Thank you for listening to today’s episode of our Composing trust podcast by culture Solutions! If you liked it, you can subscribe and follow us on your favourite podcast platforms, and contact us at culturesolutions.eu.

Damien Helly: You are listening to the Composing trust podcast, by culture Solutions. Is Europe still attractive? How is it perceived by outside the EU? How do Europeans promote culture together in the world, with which partners? What have they learned, what is their experience? Our Composing Trust podcast series will address these issues.

Elise: Hello, and welcome to culture Solutions’ podcast series Composing Peace. In these open-format episodes dedicated to international cultural relations, our members freely explore the role of art and culture in times of crisis and conflict — from their power to support communities and foster dialogue, to their contribution to conflict resolution and the material and psychological reconstruction.  

In 2021, the European Union adopted the Concept on Cultural Heritage in conflicts and crises, recognising cultural heritage as an important driver of peace, democracy, and sustainable development. So, what can artists and cultural practitioners do to revive dialogue, preserve memory, and build peace? What role can the European Union, as an international actor, play in defending cultural heritage under threat? What concrete initiatives have already been implemented, with what outcomes, and in collaboration with which partners? This podcast series gives a voice to those who work every day for peace, dialogue, and culture.

This episode is available in Ukrainian and in English. In this episode, you will hear culture Solutions’ member Dr. Daryna Zhyvohliadova. Daryna is a Ukrainian cultural professional and academic with an expertise in contemporary management and knowledge exchange practices for international cultural cooperation, as well as in strategies and tactics for safeguarding heritage during wartime. She went to see the powerful documentary Cuba and Alaska, directed by Yegor Troyanovsky and produced by Olha Bergman as a cooperation between the Ukrainian studio 2BRAVE PRODUCTIONS, the Belgian one CLIN D’OEIL FILMS and the French studio Tag Film.

Дарина: Я вітаю вас y нашому подкасті від «culture Solutions». Мене звати Дарина Живоглядова. Я координую проєкт щодо захисту культурної спадщини Heritage Ukraine в Католицькому університеті в Льовені. Сьогодні ми маємо можливість зустрітися з бойовими медикинями з позивними Куба та Аляска. Вони рятують життя нашим воїнам на передовій. Ми будемо говорити про їх військові реалії, про людяність і дружбу в надзвичайно жорстких умовах війни. Ми маємо можливість побачити історію їх життя очима режисера Єгора Трояновського, який сам наразі є військовослужбовцем. Куба та Аляска стали головними героїнями потужного документального однойменного фільму, який нещодавно був представлений у міжнародній конкурсній програмі Sheffield Doc Fest в Великобританії і в Брюсселі в рамках BRIFF. Також з нами сьогодні пані Ольга Бергман, яка є продюсеркою даного фільму. Отже, Куба та Аляска, Єгоре, Ольго, вітаю вас. І спершу таке питання, можливо, трошки дивне для вас. Ви вже тут, в турі певний час, і я впевнена, що вам вже задавали певні питання, також і в Україні, тому моє перше питання – чи є певні питання, які ви не хочете, аби вам ставили після перегляду фільму або під час інтерв’ю?

Куба: У мене немає таких питань, не знаю, я поки що якихось питань не чула, які мені категорично не подобалися, але якщо я їх десь зустріну, то я просто не буду на них відповідати. Так наразі уявити собі, що це може бути, я теж не можу.

Ольга Брегман: Дійсно, представники міжнародних аудиторій не можуть повірити у все те, що відбувається. Часто питають нас, чи це насправді. І ось це так дивно чути, коли ти приїжджаєш з України, бачиш звісно, що людям просто навіть важко повірити, що так все відбувається. Тому це не те, що… ну це просто дивно чути, коли кажуть, тані, так не може бути, ви ж там щось придумали, щось там сценарій написали, ще щось, тобто ось людям складно уявити, що це така реальність в Україні.

Дарина: Так, я розумію, дякую. І якраз відповідь веде до доступного питання до всіх учасників інтерв’ю – що для вас є цей фільм? Чи це більше свідчення, чи це така пам’ять про війну, або це звернення-заклик? Якщо це звернення заклик до людей, до глядачів, чи є щось, що ви б хотіли, щоб глядачі відчули і зрозуміли після перегляду цього фільму?

Єгор Трояновський: Для себе я не вважаю це ні зверненням, ні чимось іншим для мене – просто передача настрою. Тоді був настрій такий, тоді була така війна. Тому що час дуже плинний, війна змінюється навіть з 2022 року, вона кардинально змінилася і зараз. І поки ми розмовляємо, вона вже і інша. Тому те, що було тоді, період поки ми робили фільм, воно і є.

Куба: Так, я можу додати, що ми з Аляскою, коли взагалі стартували зйомки — насправді взагалі не розуміли, що це в результаті буде. Погодилися, знімали… яким буде кінцевий результат — ми не знали. І, як каже Єгор, що війна змінюється — майже всі евакуації, які ви можете побачити в цьому фільмі, вже зараз є неможливими, насправді. Тому що тоді, коли ми під’їжджали максимально близько до поранених і забирали їх під вогнем, грубо кажучи, то зараз це вже неможливо — або дуже-дуже складно. І тоді було складно. Зараз — ще складніше. І відповідно, це така, можна сказати, історія, яку вже можна вважати завершеною. Тому що зараз — новий етап війни і нові способи для того, щоб рятувати життя. Безперечно, бойові медики теж для цього потрібні. Особливо досвідчені, особливо ті, які вже можуть логічно собі вибудовувати, так як вони мають досвід. І цей досвід — це як фундамент розуміння того, що потрібно робити в майбутньому, для того, аби рятувати життя. Але війна змінилася. Безперечно, бойові медики теж для цього потрібні. Особливо досвідчені, особливо ті, які вже можуть логічно собі вибудовувати, так як вони мають досвід. І цей досвід — це як фундамент розуміння того, що потрібно робити в майбутньому, для того, аби рятувати життя. Але війна змінилася. Тому швидше за все, станом на зараз — для мене це якраз якесь звернення, заклик. Тобто, звернення і заклик, мені здається, можливо навіть про допомогу — у формі такого більш живого прикладу, як воно відбувається насправді. Там ні політичних дискусій — а от як воно відбувається насправді. І мені здається, що це може якось спрацювати. І плюс — це звернення, заклик до європейської спільноти стосовно того, що ця війна рухається вперед, і, на жаль, європейська спільнота під такою ж самою загрозою знаходиться, як колись у свій час знаходилися українці. Я на фронті перебувала з 2014 року. Пішла воювати, була там з 2014 по 2019 рік. І в той період мені здавалося, що частина України, можливо навіть дуже велика частина України, жила ніби із заплющеними очима. Тепер у мене таке враження, що європейці теж в певній мірі живуть із заплющеними очима. І, на жаль, коли вони їх відкриють — це може бути дуже боляче. Тому цей заклик може працює як і якийсь превентивний удар.

Дарина: Дякую, Кубо. Я повністю підтримую. Я теж думаю, що це важливо — говорити особистісні історії до європейської спільноти. І щодо заплющених очей, я теж пам’ятаю особисто себе, можливо, багато чого не знаючи, молодою студенткою на Майдані під час Революції Гідності. Наскільки все змінилося для нас. І, думаю, що ми розуміємо — ці європейські цінності, про які всі кажуть — це не просто даність. Ми маємо їх реально захищати. І це те, що ви робите передусім. Говорячи про кіно — незалежне кіно — також як про простір певної свободи, самовираження і солідарності. Тут у мене питання: наскільки саме кіно може передати оці аспекти війни в Україні, аспекти повномасштабної російської агресії в Україні, які інші засоби медіа – статті, книги, не можуть зробити? Пане Єгоре, під час творення фільму, чи ви розмірковували, наскільки саме силою мистецтва, саме через документальний фільм ви можете підвищувати обізнаність європейської і світової спільноти щодо російських злочинів в Україні?

Єгор Трояновський: Документальне кіно дуже повільне, як для сучасного часу. Є багато інших способів для того, щоб донести те, про що ви говорили. І тому, я думаю, воно навіть і не конкурує з цим. Це просто як певна форма творчості, яку певна кількість людей сприймає, любить, і для якої це потрібно. Тому що навіть якщо ти живеш згідно зі своїм графіком, згідно зі своїми вподобаннями, в кожної людини буває бажання — ось, а хочеться чогось іншого. І це “інше” — це і є такого плану фільми.

Дарина: Дякую. Олю, а ви як продюсерка — у вас перед тим, як розпочалися зйомки, я думаю, у вас були певні бачення, які меседжі? Чи вони змінилися вже зараз, після того як фільм уже був знятий?

Ольга Брегман: Коли ми розпочинали цей проєкт, його унікальність була в тому, що, на відміну від багатьох інших фільмів, які зараз знімаються в Україні, цей фільм — якраз історія була представлена у людському вимірі двома реальними людьми, Кубою та Аляско.. І якраз це така людино-орієнтована історія. Ми протягом цих трьох років, за які створювався фільм, бачимо, як змінилося їхнє життя, як трансформувалася війна, як, в принципі, вони все це на дуже особистому, глибокому рівні переживали. І це, як на мене, один з найкращих способів включити емпатію з іншої сторони. Бо коли європейці дивляться на таких же людей — класних, молодих — які могли б займатися в своєму житті всім, чим завгодно… Куба — вона талановитий дизайнер. Аляска працювала в медіа, і також — вона за освітою дитячий лікар. Ну тобто, здавалося б, не люди, які там можуть обрати йти на війну. Але вони зробили такий вибір, і вони там, і вони роблять усе від себе можливе, щоб захищати країну. І коли через цю історію європейські та світові глядачі усвідомлюють: вони такі, як кожен з них — то це, звісно, дуже вражає. І також у фільмі дуже багато тем, які нам вдалося підняти: це і батьки, які за кордоном; це стосунки сімейні; це розуміння, що дитина фронті, а мама (от Кубина мама) дуже хвилюється, цe і от такий гуманістичний вимір, де дівчата, окрім військових поранених, рятують дуже багато тварин. Нам кажуть, які вони гуманні, які вони класні. Там багато гумору, там багато дружби. Це такі загальнолюдські цінності. Це те, на що ми дивились, коли починали цей проєкт. І, звісно, все це нам вдалося зафільмувати. Що додалося? Додалося дуже багато трагедії і того, що приносить війна. Те, чого ми не очікували — що трапилося з Аляскою, що трапилося з Кубою. Не буду спойлерити для людей, які будуть дивитися фільм. Але це завжди так — війна приносить і трагедію. І тому якраз ось це — це дійсно те, що ми і не планували, і не хотіли. Але так сталося, і фільм показує реалії.

Дарина: Дякую. Кубо, Аляско, ви дійсно дозволили камері ввійти у ваше реальне життя і життя на війні. Чи складно було з камерою? Чи відрізнявся ваш час, ваша служба, коли це було без камери, і коли з вами також була камера?

Куба: Розумієте, настільки багато роботи було і є зараз — на той період…Дуже багато було і на Бахмутському напрямку, і на Харківському. Це була величезна кількість поранених. Це було декілька виїздів на добу. Це було долучення інших екіпажів, інших батальйонів, щоб ми могли допомогти всім. Тому, відповідно, робота завжди стояла на першому місці. І те, що ми бачимо у фільмі — це лише маленький відсоток відзнятого….Маленький відсоток того, що відбулося насправді. Тому що не завжди ми пам’ятали про камеру, про те, що її треба ввімкнути, про те, що її треба зарядити. І нам постійно продюсерка нагадувала: “Дівчата, знімайте, знімайте.” І якби вона не нагадувала, то, можливо, взагалі би нічого не зняли. А так — я би не сказала, що ця зйомка була присутня там цілодобово. Іноді до нас приїжджали оператори, тобто знімали оператори, але це теж було на декілька днів — вони приїздили періодично. Тому відчуття, що камера постійно десь зі мною поруч — у мене насправді не було присутнє. Але я думаю, що вже таке враження складається після перегляду фільму. Але насправді, навіть усі ці кадри — вони мають якийсь великий проміжок часу між собою.

Дарина: Аляска, для вас — відрізнялося життя там і робота там, служба там — з камерою і без?

Аляска: Якби я знала, що я доживу до моменту виходу фільму — я б на нього не погоджувалася. Ми серйозно, з Аляскою, думали, що ми не доживемо — на повному серйозі. Хоча це постійно виглядає як жарт, особливо там, на початку цієї війни. Очікування, що ми так довго проживемо — у нас не було, чесно.

Дарина: Я думаю, що дійсно гумор рятує. Знаєте, я можу сказати… Я сподіваюся, я сильно не буду спойлерити фільм, але для мене дуже сильна фраза була — не буду казати, коли саме у фільмі — про те, що “сміятись — аби не мати часу плакати”. Якщо дійсно, і по фільму думаю, глядач побачить, що багато там гумору. І складного гумору, можливо, тому що це гумор під час війни. І я хочу запитати в Куби й Аляски: який гумор дійсно дає сили? Можете згадати якусь подію, якийсь момент під час зйомок, під час вашої служби, який змусив вас сміятися — попри обставини? Отакий зараз вам може згадатися?

​​Куба: Не знаю. Не можу нічого такого згадати. Я постійно сміюся — і тому у мене багато моментів. І коли моментів багато — то відокремити дуже складно. Не можу нічого такого окремо…Не згадую. Може, Аляска щось згадає — що змусило сміятися.

Аляска: Не знаю… Специфіка мого поранення, можливо це. Це, м’яко кажучи, взагалі не було смішно….Ні, ну потім було весело. Зараз усе одно весело. Воно більше… ну, неприємно, але є моменти, коли воно забавно. Я не буду розповідати, щоб не спойлерити.

Куба: Я пам’ятаю, коли Аляску поранило — запхали в якусь машину, я всіх відганяла від неї. Навіть на той момент було по-своєму весело. Що це за машина була?

Аляска: Жигулі.

Куба: Я побачила, що її несуть — і запхали в Жигулі.

Аляска: Це забавно.. але коли ти дивишся, як воно було в моменті — це було взагалі не забавно. Тому що тебе хапають якісь люди, кудись пхають.

Куба: Я їх починаю проганяти.

Аляска: Куба бігає, суетиться, щось волає триповерховим матом. Я втрачаю свідомість, починаю, кричу: “Я зараз буду блювати!” Ну, це моя універсальна реакція. І в моменті це не смішно. Але трохи часу проходить — і ти дивишся: ну, це забавно. Зі сторони — це було забавно, коли не про тебе чи про твоїх близьких, в кіно це було так, трагікомічно..

Дарина: Я, до речі, вже бачила багато позитивних відгуків про фільм, і бачила один відгук — Ваш фільм називали трагікомедією. Єгоре, чи ви погоджуєтеся з цим, що це трагікомедія? І ще таке питання: що було для вас найскладнішим, можливо, під час зйомок фільму?

Єгор Трояновський: Найскладніше було те, що коли ми задумалися робити з Кубою й Аляскою фільм — ми не встигли буквально почати, як сталося поранення Аляски. І, по суті, їхня доля була розділена. І це, звичайно, по-перше, ставило під питання, чи можемо ми взагалі в майбутньому щось зробити, чи це історія минула. І я дуже щасливий, що насправді все вийшло навіть краще, ніж ми очікували. Трохи сумно через те, що війна не закінчилася у 2023 році, як всі дуже сильно очікували. Що не встигли дівчата пережити ці емоції з поверненням до рідних місць, які були окуповані. Але дуже сподіваюся, що це буде — без жодного кіно — попереду, і всі будемо цілі й живі для цього.

Куба: А можливо, буде наступна частина фільму “Куба та Аляска 2”, але тепер не Єгор буде нас переслідувати, а ми його з камерою.

Ольга Брегман: А щодо трагікомедії?

Єгор Трояновський: В певній мірі фільм сам визначає жанр, тому я не маю над цим влади. І добре, що є якесь визначення, яке близьке для всіх. Тобто це не те, щоб ми шукали саме цей жанр для того, щоб фільм був саме таким.

Дарина: Дякую. Я думаю, що важливо буде для слухачів почути, тому що, звісно, я розумію, що в наших українських реаліях ми більш обізнані про це. Але тут європейській аудиторії також важливо розуміти специфіку вашої роботи — і чим відрізняється бойовий медик на фронті і, наприклад, у тилу. Чи є різниця?

Куба: Бойовий медик на фронті і в тилу відрізняються тим, що бойовий медик — на фронті, а медик у тилу — це просто медик. Це абсолютно різна робота. Більше того, навіть самі медичні протоколи надання допомоги відрізняються від того, що ми робили з травмованими в цивільному житті. Те, як треба надавати допомогу, коли знаходишся на лінії зіткнення…Це складна евакуація та існує багато інших факторів, які треба брати до уваги. Плюс — це робота з ризиком для життя безпосередньо для самого медика. А в тилу — це робота в тилу. Це зовсім різні речі. Хоча, якщо ми говоримо про військових медиків — я зараз більше говорю про саму посаду “бойовий медик” — але є ще військові медики, які працюють на стабілізаційних пунктах, у лікарнях. То вони теж постійно знаходяться під загрозою. Вони думають, що не виїжджають кудись на передову, але все одно під загрозою — бо росіяни постійно знищують ці самі стабілізаційні пункти, лікарні. Вони їх відслідковують і навмисно знищують усе, що пов’язано з медичними закладами. Тому що медик — це ворог номер один. Він рятує життя бійцям, які потім знову ж таки будуть повертатися захищати свою країну. І якщо вони знищують медиків — то немає кому рятувати інших. Вже відповідно знищено більше людей. Робота медика на будь-якій ланці — я маю на увазі на фронті — чи це тактична евакуація, чи медична евакуація, чи це вже медичний заклад — вона є максимально небезпечною в будь-якому випадку. У мене це вже значно глибше. Хоча, як ми бачимо — навіть у тилу, навіть у Києві, навіть в умовно мирних містах — все одно періодично знищуються лікарні, пологові будинки і все інше.

Дарина: Це слово — «мирні міста» — вже умовне. Ми розуміємо, що атаки є на кожне місто: на цивільних, на медичні заклади, на культурні установи. І це цілеспрямовані атаки, які продовжуються. Тому надзвичайно важливо про це зараз говорити. Можливо, є ще якісь важливі меседжі? Мені особисто здається, що інколи мовчання буває навіть гучнішим за говоріння. Тобто, коли ми спілкуємося з європейською аудиторією — важливі певні дії, а не просто підтримка у словах. Тому, можливо, у вас є певні заклики, меседжі до тих, хто буде слухати цей подкаст, тих, хто буде дивитися фільм — саме про конкретні дії від людей тут?

Куба: Особисто я хочу сказати — у попередньому питанні вже підіймалась тема того, що зараз дуже змінилася війна, і сам по собі процес евакуації. Хочу сказати, що ми зараз намагаємося впроваджувати в Україні все активніше тему роботизованих систем для вивозу поранених. Тобто це наземні дрони, які вивозять поранених. Тому що особисто мені б хотілося отримати від цього туру — і загалом — підтримку наших європейських партнерів, або просто звичайних людей, які будуть донатити, долучатися. Ми вже відкрили збір. І я думаю, що в майбутньому ще буде не один такий збір — на ці дрони, щоб ми мали змогу вивозити й рятувати наших поранених військовослужбовців. Якщо ми говоримо про дію — то для мене важлива саме ця дія, так як я продовжую виконувати обов’язки, пов’язані з рятуванням життя.

Дарина: Дякую, Аляска?

Аляска: Аби європейське суспільство розуміло, що росіяни – це проблема для всього цивілізованого світу.

Дарина: Так, Ольга?

Ольга Брегман: Якщо глядачі — в Україні, то обов’язково піти в кіно на фільм. Якщо глядачі закордоном, то подивитися — хоча б на найближчому фестивалі, подивитися, порадити його друзям, написати відгук, зайти і підписатись на сторінку, написати Кубі та Алясці коментарі. Те, що ми як продюсери зрозуміли — що важливо чути зворотний зв’язок від глядачів. Бо коли ми створювали фільм, ми його дивилися там мільйони разів і ми вже не розуміли, що працює, що не працює. Тому ось — написати рецензії й відгуки, якось з нами зв’язуватися і висловлюватися публічно про те, що думають про фільм.

Дарина: Дякую. Єгоре?

Єгор Трояновський: Я можу сказати про крайні методи підтримки, якщо вас цікавить сучасна війна — якщо ви хочете чогось справді навчитися — то бельгійські громадяни можуть приїжджати в Україну, як це роблять інші люди з інших країн, і на абсолютно рівних умовах навчатися. Навчатися досить професійно, досить довго. Взяти таку превентивну участь у звільненні цивілізованого світу. Долучатися до Збройних Сил України.

Куба: Мені подобається!

Дарина: Дякую вам за цю розмову і Cлава Україні!

Всі: Героям Слава!

Damien Helly: Thank you for listening to today’s episode of our Composing trust podcast by culture Solutions! If you liked it, you can subscribe and follow us on your favourite podcast platforms, and contact us at culturesolutions.eu.